Тридцять випускників, два дні і симуляція польоту: як зсередини виглядав AI SkyRun Hackathon

Скажемо чесно — ми планували ± вісімнадцять людей. Це була гарна, кругла, зручна цифра: шість команд по троє, по робочому місцю на кожного, рівно стільки, скільки в лабораторії стільців. Ми навіть намалювали схему розсадки (з тією особливою організаторською насолодою, з якою людина розкладає речі в валізі за день до подорожі й вірить, що все справді помістилося).

Потім почали приходити реєстрації. Їх було відчутно більше за вісімнадцять. Ми подивилися на список, перезирнулися й сказали одне одному фразу, яку кажуть усі організатори на світі: «Нічого, частина відсіюється по дорозі». Це наша професійна молитва. Зазвичай вона працює.

Цього разу не спрацювала. І знаєте — це було явно на краще! За два дні через хакатон пройшло близько тридцяти людей. Хтось був лише частину хакатону, хтось увесь, в пікові моменти в лабораторії одночасно перебувало двадцять троє. Хтось приїжджав пізніше, хтось долучався лише в суботу, хтось привозив із собою власний ноутбук — і це, чесно кажучи, нас врятувало. Тіснота вийшла робоча: така, у якій чути, як за сусіднім столиком сперечаються про траєкторію, і як хтось на іншому кінці кімнати сміється, бо його симуляція щойно втретє поспіль врізалася в стіну, з смішним дописом на екрані.

Я досі вважаю, що це був найкращий провал планування у моїй практиці.

Перед тим як прийшли учасники, ми з командою лабораторії два тижні будували середовище. Не презентацію про літаюче тіло, а справжній Blender-стенд, у який можна залізти руками: симуляцію польоту з шістьма ступенями свободи, набір задач чотирьох рівнів складності, систему оцінювання, яка не бреше, а допомагає нам, організаторам, перевірити систему оцінювання.

Шість ступенів свободи — це коли апарат у симуляції не «вирує по екрану», а живе у просторі: рухається трьома осями й обертається навколо них. Крен, тангаж, нишпорення. Roll, pitch, yaw. Три слова, які на початку хакатону звучали для більшості учасників як заклинання незрозумілою мовою, а наприкінці — як назви інструментів у власній майстерні.

Задачі ми заготували заздалегідь, але з однією важливою умовою, вписаною просто в регламент: якщо команда виходить за межі умови, експериментує, переписує задачу під себе — вона отримує додаткові бали в презентаційну частину, якщо доведе нам, що там усе чітко й правдиво. Ми заклали цей механізм трохи навмання. Це була дверцята, залишені відчиненими про всяк випадок, і ми чесно не знали, чи хтось у них узагалі зазирне.

Spoiler Alert! Зазирнули всі.

Жодна команда не залишилася в межах початкової умови. Хтось ускладнив середовище, хтось переписав функцію винагороди, хтось вирішив, що базова траєкторія — це нудно, і взявся за маневр, якого в наших задачах не було взагалі. До кінця другого дня наш акуратний набір рівнів складності виглядав як мапа, яку розмалювали поверх власними маршрутами.

Тепер найважливіше, що варто розуміти про цей хакатон, і що зазвичай викликає найбільше здивування: учасники здебільшого не писали код руками. Так, знаємо, що це відхід від звичного значення слова «хакатон», але у нас була жива ціль — продемонструвати живу фізику, і що вона не завершується сторінками списаних щоденників. У кожної команди був доступ до Claude Code. Справжнім предметом навчання став не синтаксис, а промптинг — уміння поставити задачу так, щоб на виході отримати робочу фізику, а не правдоподібний текст, який виглядає як фізика.

Це виявилося значно глибшою навичкою, ніж здається збоку. Модель — не джин, який виконує бажання; вона радше дуже здібний стажер, який зробить рівно те, що ви сформулювали, і жодного разу не перепитає, чи ви точно це мали на увазі. Тож за два дні ми фактично вчили чотири речі: як формулювати задачу, щоб вона мала однозначне прочитання; як розбивати велику мету на кроки, які модель реально витягне; як перевіряти результат замість того, щоб йому вірити; і які наслідки має недбалий промпт, коли від нього залежить, чи втримається твій апарат у повітрі.

Останній пункт учасники засвоїли швидше за всі інші. Симуляція стала чудовим педагогом: вона не сперечається, не читає нотацій і не ставить оцінок. Вона просто показує, як твоя ідея падає чи злітає. Один раз побачити власний апарат, який упевнено летить у підлогу через одну неточну фразу в умові, — це кращий урок з інженерної акуратності, ніж семестр лекцій про неї.

Паралельно всередині команд самі собою почали проростати ролі. Хтось взяв на себе архітектуру промптів, хтось — налаштування симуляції, хтось монтував фінальне відео. Ніхто цього розподілу не нав'язував і не прописував у регламенті; він виріс із задачі, як стежка витоптується там, де люди справді ходять.

Для мене як для організатора це був головний результат. Не код. Саме те, що незнайомі між собою одинадцятикласники за два дні перетворилися на команди, які вміють ділити зони відповідальності й домовлятися під тиском дедлайну.

«Ми ж погано знаємо фізику!»

Це фраза, яку ми чули на старті найчастіше — і майже завжди з тією винуватою інтонацією, з якою зізнаються в чомусь непоправному. Випускники приходили з переконанням, що фізика — це щось складне, чуже й точно не для них. Що це шафа з формулами, ключ від якої видали комусь іншому, а не їм.

За два дні ті самі люди спокійно оперували шістьма ступенями свободи, розрізняли крен і тангаж, обговорювали стабілізацію, керування і функції винагороди — не як терміни з підручника, а як робочі деталі власного проєкту.

Виявилося, що рецепт до банального простий. Дати реальний приклад замість абстракції. Побудувати візуальне середовище, у якому видно, що саме відбувається. Дати цю симуляцію натренувати власноруч, а не подивитися на неї. І додати змагання та компанію однодумців, бо ніщо так не пришвидшує навчання, як усвідомлення, що за сусіднім столом уже щось літає.

І складна фізика перестає бути складною. Вона стає інструментом, яким ти щось робиш. Приблизно так само, як гітара перестає бути складною в той момент, коли ти вперше зіграв щось, що звучить як пісня.

Частина учасників жила в гуртожитку, і саме ніч між першим і другим днем дала мені найцінніше спостереження за весь хакатон.

Формально ввечері хакатон зупинявся. Фактично він не зупинявся ніде. Команди сиділи, вигадували нові ідеї, переробляли концепції, шукали спосіб здивувати журі — і, судячи з облич наступного ранку, спали приблизно стільки, скільки взагалі можливо в шістнадцять років напередодні фіналу.

Спостерігати за тим, як уночі змагається командний дух, було, мабуть, найкращою частиною цих двох днів. Не захищені презентації, не таблиця результатів, а ось цей гул о пів на дванадцяту, коли шість окремих компаній людей одночасно вирішують, що зроблене — недостатньо добре.

Винагороду отримали всі учасники: заліковки та настільну гру. Але команда-переможець отримала те, що складно купити — доступ до самої лабораторії, місяць безкоштовного Claude Code і менторство від команди AI-Space. Тобто не сувенір, а продовження. Двері, які не зачиняються в неділю ввечері разом із хакатоном)

Більшість учасників — кияни, і це логічно: приїхати на два дні в лабораторію на іншому кінці міста — рішення, яке ухвалюєш за п'ятнадцять хвилин. Але поруч із ними за столами сиділи люди з Фастова, Прилук, Могилева-Подільського, Кропивницького і Житомира. Для когось із них дорога сюди — це не просто «доїхати», а спланувати: квитки, ночівля, домовленості з батьками, ризик, що ти витратиш вихідні на щось незрозуміле й повернешся ні з чим.

Ще один шарм цих двох днів — гості. Ми свідомо не робили з хакатону закриту кімнату: нам хотілося, щоб учасники побачили дорослий світ, у який вони збираються заходити, не в форматі лекції «ким стати», а живцем, за сусіднім столом.

До нас завітала Тетяна Вакуленко, директорка Українського центру оцінювання якості освіти. Побачити за системою оцінювання живу людину, яка цікавиться, що саме ти зараз робиш із функцією винагороди, — досвід, який важко переоцінити.

Був Владислав Бандурін, Co-Founder & CEO компанії abitly — той випадок, коли засновник продукту для вступників приходить не «представити продукт», а подивитися на своїх користувачів у їхньому природному середовищі: неспаних, захоплених, із трьома відкритими терміналами й однією нерозв'язаною задачею.

І був Іван Дідур із командою Data Root Labs — люди, для яких машинне навчання не хобі вихідного дня, а щоденна інженерна робота. Саме такі гості найкраще збивають з учасників романтичний туман: коли практик ставить одне точне запитання про твою модель, ти за десять секунд дізнаєшся про свій проєкт більше, ніж за півдня самостійних роздумів.

І тепер — коротко до тебе, якщо ти дочитав до цього місця.

Якщо ти зараз обираєш, куди вступати, і читаєш це з думкою «звучить цікаво, але я точно не потягну» — саме для тебе цей текст і написаний. Учасники AI SkyRun прийшли рівно з тим самим відчуттям. Через два дні вони навчали тіла літати й пояснювали журі, чому їхня функція винагороди краща за їхніх конкурентів.

Різниця між «не потягну» і «зробив» — це зазвичай не талант. Це дві доби, нормальне середовище й люди поруч, які вже трохи в темі.

Такі історії, розбори задач і анонси наступних наборів ми публікуємо в телеграм-каналі «Вступник ФМФ» — якщо хочеш потрапити на наступний хакатон не читачем, а учасником, підписка буде найпростішим першим кроком.

📩 Контакти для запитань, співпраць, участі у наступних хакатонах: drlaispace@gmail.com